zinet home
home home
home ИНТЕЛЛЕКТ-ПОРТАЛ
home Стартовал прием материалов в сборник XХХIX-й научной конференции. Требования к публикациям - в разделе "Объявления".

На главную | Объявления | Отчеты предыдущих конференций | История Украины | Контакты

РЕСУРСЫ ПОРТАЛА:

Тридцать восьмая научно-практическая конференция
(23 - 28 мая 2016 г.)


Тридцать седьмая научно-практическая конференция
(19 - 22 апреля 2016 г.)


Тридцать шестая научно-практическая конференция
(29 декабря 2015 - 5 января 2016 г.)


Тридцать пятая научно-практическая конференция
(24-27 ноября 2015 г.)


Тридцать четвертая научно-практическая конференция
(13-17 октября 2015 г.)


Тридцать третья научно-практическая конференция
(20-27 мая 2015 г.)


Тридцать вторая научно-практическая конференция
(2-7 апреля 2015 г.)


Тридцать первая научно-практическая конференция
(25 февраля - 1 марта 2015 г.)


Тридцатая научно-практическая конференция
(19-25 января 2015 г.)


Двадцать девятая международная научно-практическая конференция
(19-25 ноября 2014 г.)


Двадцать восьмая международная научно-практическая конференция
(08-13 октября 2014 г.)


Двадцать седьмая научно-практическая конференция
(20-25 мая 2014 г.)


Двадцать шестая научно-практическая конференция
(7-11 апреля 2014 г.)


Двадцать пятая юбилейная научно-практическая конференция
(3-7 марта 2014 г.)


Двадцать четвертая научно-практическая конференция
(20-25 января 2014 г.)


Двадцать третья научно-практическая конференция
(10-15 декабя 2013 г.)


Двадцать вторая научно-практическая конференция
(4-9 ноябя 2013 г.)


Первая международная научно-практическая конференция
(14-18 мая 2013 г.)


Двадцать первая научно-практическая конференция
(14-18 мая 2013 г.)


Двадцатая научно-практическая конференция
(20-28 апреля 2013 г.)


Девятнадцатая научно-практическая конференция
(26 февряля - 3 марта 2013 г.)


Восемнадцатая научно-практическая конференция
(22-26 декабря 2012 г.)


Семнадцатая научно-практическая конференция
(22-26 октября 2012 г.)


Шестнадцатая научно-практическая конференция
(09-14 апреля 2012 г.)


Пятнадцатая научно-практическая конференция
(01 - 07 марта 2012 г.)


Четырнадцатая научно-практическая конференция
(12-20 декабря 2011 г.)


Тринадцатая научно-практическая конференция
(28 октября - 09 ноября 2011 г.)


Двенадцатая научно-практическая конференция
(28 мая - 06 июня 2011 г.)


Одинадцатая научно-практическая конференция
(26 апреля - 04 мая 2011 г.)


Десятая научно-практическая конференция
(15-23 марта 2011 г.)


Девятая научно-практическая конференция
(27-31 декабря 2010 г.)


Восьмая научно-практическая конференция
(05-12 декабря 2010 г.)


Седьмая научно-практическая конференция
(28 мая - 7 июня 2010 г.)


Шестая научно-практическая конференция
(1-15 апреля 2010 г.)


Пятая научно-практическая конференция
(20-27 мая 2009 г.)


Четвертая научно-практическая конференция
(10-17 апреля 2009 г.)


Третья научно-практическая конференция
(20-27 декабря 2008 г.)


Вторая научно-практическая конференция
(1-7 ноября 2008 г.)


Первая научно-практическая конференция
(10-15 мая 2008 г.)



НАШИ ПАРТНЕРЫ:

Студия веб-дизайна www.zinet.info



Студия ландшафтного дизайна Флора-МК


Уникальное предложение!



Сайт-визитка - теперь
всего за 200 грн!

подробнее>>>



ЯПОНІЯ - ГОЛОВНИЙ СТРАТЕГІЧНИЙ ПАРТНЕР США У СХІДНІЙ АЗІЇ

 

Буравкова А.Г.

Україна, м. Київ, Інститут міжнародних відносин

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

 

Аbstract: after the end of the Cold War, the U.S. sought to further maximize benefit from the allied Japanese help to solve its geo-political and military-strategic objectives in East Asia. This allows the White House, acting through political and diplomatic channels of Japanese ally, to affect the party and state leadership PRC, holding its geopolitical ambitions in the region.

Кeywords: diplomacy, international relations, strategic partnership.

 

По завершенні холодної війни й біполярного протистояння відомий американський японіст, професор історії й міжнародних досліджень Вашингтонського Університету (Сіетл) К.Пайл дійшов висновку, що „японська дилема” для США ще не вирішена, оскільки Америка не відає, який шлях обере імперія в ХХІ ст., тобто рухатиметься офіційний Токіо спільно зі Сполученими Штатами, чи без них [1]. Отже, можна продовжити думку вченого, з початком постбіполярної доби Японія вже не була „непотоплюваним авіаносцем” США у Східній Азії, про що десятиліттям раніше офіційно заявляв прем’єр-міністр імперії Накасоне Ясухіро [2].

Наймолодший в історії Японії прем’єр-міністр Абе Сіндзо, виступаючи перед парламентом країни в січні 2007 р., наголосив, що імперія повинна переглянути свою пацифістську конституцію, посилити власну роль у гарантуванні системи глобальної безпеки й звільнитися від політичних пережитків Другої світової війни. Зауваживши мимохідь про посилення безпекового співробітництва зі США, глава уряду зупинився на патріотичному вихованні японської молоді й підкреслив: „Сьогодні настав час для того, щоб переглянути повоєнний режим і взяти новий старт у ХХІ століття. Наше завдання – створити Японію, що буде в змозі протистояти викликам прийдешніх літ” [3].

Таким чином, у новій – постбіполярній системі міжнародних відносин перед владою США гостро постало питання про наповнення старої форми військово-політичного союзу з Японією новим змістом задля того, щоб успішно вирішити головну проблему утримання острівної імперії в орбіті свого геополітичного впливу й не допустити її зближення із сусідньою КНР як новим регіональним полюсом сили, що протидіє глобальній політиці Сполучених Штатів і регіональним претензіям Росії. Після перемоги в холодній війні Білий дім вбачав у Японії не лише стратегічного партнера в Східній Азії, але й важливого союзника на світовому рівні.

Водночас керівництво США мало всі підстави всерйоз побоюватися за долю безпекового союзу із Японією, що мав очевидний асиметричний характер. Причому йдеться не лише про принизливу для Японії роль „молодшого партнера” (саме за це, так би мовити „поза очі”, японська еліта критикувала Америку), а й про те, що за Договором про взаємне співробітництво і безпеку від 19 січня 1960 р. Сполучені Штати були зобов’язані захищати Японію, але імперія, у відповідності до пацифістської статті 9-ї чинної конституції 1947 р., не мала права стати на захист США.

Більше того, за доби холодної війни офіційний Вашингтон продемонстрував сусідам Японії по Східній Азії, що США не дозволять ремілітаризацію імперії як великої військової держави. На відміну від ФРН, яку Сполучені Штати крок за кроком інтегрували в НАТО, Японії Білий дім наполегливо радив узяти на себе добровільні обмеження, щоб вона підтвердила свою відданість трьом неядерним принципам і оголосила про стелю військових видатків у 1 % ВВП. Тим самим США сигналізували країнам Східної й Південно-Східної Азії про те, що вони контролюють міжнародно-політичний процес, а сусідам Японії не варто турбуватися щодо її ремілітаризації й перетворення на військового гегемона регіону [4, p.23].

Первісна сутність американсько-японського військово-політичного союзу полягала не стільки в тому, щоб надати зруйнованій імперії довгострокові гарантії безпеки, захистити її сировинні комунікації Індійському й Тихому океанах та забезпечити доступ до ємного американського внутрішнього ринку, скільки в стратегічному стримуванні Японії від реваншизму. Навіть у березні 1990 р. в одному з інтерв’ю командувач американськими ВМС в Японії – генерал-майор Г. Стекпоул наголосив, що війська США залишаться на островах і в наступному десятилітті, оскільки „ніхто не хоче переозброєної й відродженої Японії” (маючи на увазі її мілітаристське минуле), тому „ми є „пробкою в пляшці” японської мілітаризації, „якщо ви бажаєте” [5].

Зрештою, влада Японії не заперечувала проти такого формату стратегічного партнерства зі США: офіційний Токіо надавав територію для американських військових баз, а Білий дім не вимагав від свого східноазійського союзника залучення Сил самооборони Японії до В’єтнамської війни 1964-1975 рр. та інших збройних конфліктів Сполучених Штатів. А всередині Японії виступи проти військово-політичного союзу зі Сполученими Штатами до сьогодні залишаються участю маргінальних суспільних верств як зліва, так і справа. Показово, що навіть мешканці Окінави й інших районів дислокації американських військових баз, що в 1950-1960-х рр. активно виступали проти їхнього збереження на островах, нині не вимагають виведення військ США і виходу країни з Договору безпеки 1960 р.

Адже в разі гіпотетичної евакуації американських військ із Японії, вона зможе утримати свій суверенітет лише за умови попереднього оформлення стабільних відносин безпеки з КНР і Республікою Корея (можливо, навіть об’єднаною з ракетно-ядерною КНДР). Це малоймовірно як з огляду на трагічну історію двосторонніх взаємин Японії із західними материковими сусідами, так і на вартість широкомасштабної програми ремілітаризації імперії, що дозволила б Японії успішно позиціонувати себе на переговорах із Китаєм і Кореєю про стратегічне партнерство.

Сполучені Штати, зі свого боку, навіть у разі евакуації військових баз у Східній Азії, не пішли б на розрив військово-політичного союзу з Японією. В такому разі Китай не лише остаточно закріпив би за собою статус головного торговельно-економічного конкурента США в світі, а й наблизився б до вирівнювання з Америкою стратегічних потенціалів на глобальному й регіональному рівнях. На переконання дисертантки, перетворення Японії хоча б на ситуативного союзника КНР безсумнівно кардинально змінило б для США не лише весь геополітичний ландшафт Східної Азії, але й світопорядок у цілому.

І все ж по завершенні холодної війни ставлення керівництва США до військово-політичного союзу з Японією почало змінюватися: економічно надпотужна острівна країна перекладає на переобтяжений американський бюджет чималі витрати з гарантування своєї безпеки, нехтує власними зобов’язаннями як військовий союзник Сполучених Штатів, але водночас ефективно експлуатує багатомільйонний внутрішній ринок заокеанського партнера, заробляючи на ньому чималі дивіденди. Японія ж, що від горбачовської „перебудови” й до 2001 р. (коли її за обсягом ВВП за ПКС обігнала КНР) міцно утримувала статус другої економічної держави світу й вповні була здатна себе захистити, не бажала відмовлятися від американської підтримки в питаннях гарантування ядерної безпеки.

Щоб продемонструвати повагу і вдячність японців американським військам за захист національної безпеки країни від потенційної ядерної загрози з боку СРСР і КНР, офіційний Токіо без схвалення парламенту з 1978 р. почав доплачувати США на утримання військових баз щорічно $ 5 млрд. („ласкавий бюджет”, за образним висловом генерального директора Агентства з оборони – Канемару Сіна). Зрозуміло, що цього для Сполучених Штатів було замало, тому в ході свого візиту до Японії в 2000 р. перший заступник держсекретаря С. Телботт з роздратуванням наголосив, що „війська США перебувають у Японії не заради отримання від неї подачок” [6, p.349].

Таким чином, після розпаду біполярного світу для американської і японської сторін ставало дедалі очевидніше, що збереження військово-політичного союзу в тому асиметричному вигляд, в якому він був задуманий Білим домом на початку холодної війни, неможливе, але й позитивно змінити ситуацію було також досить складно, беручи до уваги глибокі відмінності в цілях, які мали учасники альянсу. Офіційний Вашингтон вбачав у союзі з Японією ефективний інструмент, який дозволяв у подальшому зберігати військову присутність і стратегічне домінування в Східній Азії. На думку керівництва США, в разі виходу Японії із союзу її неминуче військове будівництво серйозно порушило б існуючу рівновагу сил і могло призвести до втрати контролю над політичними процесами в регіоні та „залишення” його Сполученими Штатами.

Японія ж вбачала у військово-політичному союзі із США зручний засіб підвищення своєї політичної ролі в постбіполярній системі міжнародних відносин у Східній Азії, а також шлях до посідання місця постійного члена Ради Безпеки ООН. Водночас як законодавча, так і виконавча гілки влади імперії не збиралися давати згоду на безпосередню участь Сил самооборони в тих збройних операціях (у т. ч. гуманітарних інтервенціях і миротворчих акціях), які Сполучені Штати організовують у різних регіонах світу задля реалізації власних геостратегічних інтересів.

Японська політична еліта в першій половині 1990-х рр. дедалі відвертіше демонструвала нерішучість і різнобій думок щодо векторів майбутнього розвитку країни та перспективних відносин із США. Комісія Хігуті, створена влітку 1994 р. як консультативна рада при прем’єрові-соціалістові Мураямі Томіїті для узагальнення поглядів на розвиток зовнішньої політики країни, у своїй доповіді, з одного боку, підкреслювала важливість збереження американсько-японського Договору безпеки 1960 р., але з іншого обґрунтовувала доцільність підтримання широкого діалогу з проблем регіональної безпеки з КНР, Росією й країнами АСЕАН. У травні 1995 р. інша дослідницька група – Комісія Одзави Ітіро в доповіді „Програма для Нової Японії” акцентувала увагу на потребі перегляду пацифістської конституції 1947 р. й на важливості для Японії відрядження службовців Сил самооборони за кордон із миротворчими місіями.

Одзава Ітіро вперше сформулював для Японії національне завдання стати „нормальною країною” за збереження Договору безпеки зі США, але водночас активнішої участі у світовій політиці. Одзава та його однодумці в японському керівництві були переконані, що Японія як „нормальна країна” повинна звільнитися від американської „парасольки безпеки” й має виступати від імені народів Східної Азії, а не покірно транслювати американські інтереси в регіоні. Корпоративна Асоціація керуючих у квітні 1996 р. також оприлюднила власну доповідь з питань зовнішньої політики країни, в якій ставила питання про перегляд Договору безпеки 1960 р. шляхом вирівнювання в ньому прав сторін та відмови від асиметрії на користь США і на шкоду Японії.

На підставі аналізу згаданих вище офіційних документів, американські аналітики дійшли висновку, що правлячі кола Японії всерйоз стурбовані потребою здійснення більш незалежної від Сполучених Штатів дипломатії щодо КНР, Росії, КНДР і Республіки Корея, а також питанням підвищення ролі й місця Сил самооборони в Східній Азії. Для Білого дому це означало, що американсько-японські відносини увійшли в таку критичну стадію свого розвитку, коли нагальною потребою постало вироблення конкретних заходів для утримання Японії в орбіті американського геополітичного впливу.

Оскільки ідея привабливості пацифізму в японському політикумі після холодної війни пішли на спад, а гасло перетворення Японії на ядерну державу все ще не користувалось широкою підтримкою японської громадськості, вихід у Вашингтоні знайшли за допомогою перевіреного й результативного методу – зближення з Японією шляхом її тіснішої прив’язки до військової потуги США. А завдання переконати офіційний Токіо в доцільності посилити свою роль у військово-політичному союзі зі Сполученими Штатами доволі успішно вирішила адміністрація Б. Клінтона, навіть незважаючи на тимчасову втрату влади в Японії в 1993-1996 рр. внаслідок гострої внутрішньополітичної кризи головними партнерами офіційного Вашингтона – ліберальними демократами.

Першим документом із чітким формулюванням національних інтересів США щодо Японії в постбіполярну добу стала доповідь Національного університету оборони та Інституту національних стратегічних досліджень США „Стратегічні оцінки – 1995. Виклики безпеці США у перехідний період”. У доповіді наголошувалося, що „збереження ефективної військової присутності на території Японії залишається для США ключем для реалізації стратегії з підтримання регіональної стабільності й безпеки. Союз із Японією допомагає Америці стримувати потенційно кризовий розвиток подій на Корейському півострові й у Тайванській протоці”.

Заслуговує на увагу й такий далекосяжний висновок авторів документу: „Зниження американських військових зобов’язань щодо Японії, включно з „ядерними гарантіями”, здатне лише прискорити процес дистанціювання японських військових від США, що своєю чергою призведе до росту нестабільності в усьому регіоні. Такого розвитку подій Америка допустити не може” [7, p.21-22]. Загалом же з доповіді випливало, що зміцнення військового союзу з Японією в новій системі міжнародних відносин дозволяє Сполученим Штатам отримати додаткові можливості для використання потенціалу імперії з метою стримування китайського центру сили з зоні геополітичних інтересів Америки, а також для протидії Росії, що має власні інтереси в західній частині АТР.

Японія потрібна була Сполученим Штатам і для запобігання поширенню в Східній Азії зброї масового враження та засобів його доставки. Офіційний Вашингтон розраховував на підтримку Японії в урегулюванні конфліктної ситуації на Корейському півострові, де після смерті Кім Ір Сена небезпека кризового розвитку посилювалася ядерними амбіціями Пхеньяна. Окрім усього іншого, США були зацікавлені в залученні фінансово-економічного потенціалу імперії для допомоги лояльним щодо Америки державам, особливо в Південно-Східній Азії.

Доволі докладно сутність проведеної теоретичної роботи й нові завдання зі зміцнення військово-політичного союзу з Японією виклав державний секретар В. Крістофер у виступі в столичному Національному прес-клубі в липні 1995 р. Він звернув увагу присутніх на те, що „нова стратегія США в ХХІ ст. в Східній Азії почнеться зі зміцнення відносин з основними американськими союзниками... Наша військова присутність на території союзників залишається фундаментом стабільності й процвітання в Східній Азії, де перетинаються інтереси чотирьох головних держав. Ця присутність є нашою першою лінією оборони. Вона охороняє наших союзників, вона захищає наші економічні інтереси й вона підтверджує думку про те, що регіон занурений в історичний антагонізм. Американсько-японське партнерство є наріжним каменем американської політики в регіоні... Сьогодні наш союз із демократичною й процвітаючою Японією є найважливішим досягненням повоєнної ери. Наше завдання, - наголосив глава зовнішньополітичного відомства США, - полягає в закріпленні успішного розвитку союзницьких відносин ще на наступні п’ять десятиліть” [8].

Зрозуміло, що формуючи нові геополітичні й стратегічні запити стосовно Японії, керівництво США спиралося передусім на досвід союзницьких відносин, накопичений за доби холодної війни. Тоді офіційний Токіо не бентежився статусом „молодшого партнера” США, оскільки почувався цілком захищеним від будь-якої потенційної загрози. Саме спираючись на традиційну проамериканську орієнтацію японської політичної еліти, офіційний Вашингтон забезпечив швидке підписання основоположних документів двосторонніх військово-політичних відносин: „Спільної декларації з безпеки” (17 квітня 1996 р.), „Керівних принципів американсько-японського оборонного співробітництва” (23 вересня 1997 р.) і „Спільної заяви американсько-японського Консультативного комітету з безпеки від 23 вересня 1997 р.).

Нова правова база американсько-японського військово-політичного союзу вперше в історії двостороннього партнерства зафіксувала, що надалі сфера спільної військової діяльності поширюється не лише на райони Східної Азії, але й на інші регіони світу, звідки потенційно може виходити загроза інтересам США. Нові документи підтвердили зацікавленість Білого дому в розширенні географічної сфери військово-політичної взаємодії з Японією на Корейський півострів, а також на відбиття загроз із боку Росії й КНР.

Сполучені Штати продемонстрували свій інтерес і в питаннях участі японських Сил самооборони – фактично 248-тис. професійної армії, спорядженої найсучаснішими видами озброєння й техніки, в спільних військових операціях, що проводяться далеко від Японських островів, - в Південній Азії, на Близькому Сході та в Африці. Крім того, Білий дім ще раз позначив свій інтерес до використання фінансових ресурсів Японії на потреби утримання американських військових баз на островах, а також для часткового фінансування військових операцій в інших регіонах, для збирання й оброблення розвідувальної інформації про наміри й плани супротивників та конкурентів [9].

У „Спільній декларації з безпеки”, підписаній у Токіо президентом США Б. Клінтоном і прем’єр-міністром Японії Хасімото Рютаро під час офіційного візиту глави США до Японії, сторони зафіксували важливий пункт про те, що структура американських військ на Японських островах може бути реформована згідно з реальними вимогами національних інтересів США. Таким чином, рівень військової присутності США визначатиметься, виходячи з конкретної міжнародно-політичної й військової ситуації в Східній Азії та оцінки загроз інтересам Сполучених Штатів самими американцями.

США добилися від Японії згоди на тилове обслуговування нею американських військ і надання їм послуг, про що йшлося в спеціальній „Угоді про взаємодію в питаннях тилового забезпечення, надання один одному матеріалів і послуг у різних небойових ситуаціях”. Це потрібно було для уникнення двозначних трактувань у таких питаннях, коли навіть постачання питної води екіпажам американських військових суден можна було, за бажання, розцінювати як участь Сил самооборони в колективних військових операціях, що суперечило положеннями чинної японської конституції.

„Керівні принципи американсько-японського оборонного співробітництва” дозволили США оптимізувати ефективність використання японського силового потенціалу для вирішення своїх національних завдань на регіональному й глобальному рівнях. В розділі ІІІ „Співробітництво за нормальних обставин” зазначено, що „обидва уряди здійснюватимуть двосторонні заходи, включно з обопільним оборонним плануванням, у разі збройної атаки проти Японії, і спільне кооперативне планування в ситуаціях у районах, оточуючих Японію... Обопільні навчання й тренування будуть проведені,... щоб забезпечити гнучку та ефективну відповідь публічних і приватних структур обох країн, починаючи зі збройних сил США і Сил самооборони” [10].

Отже, Білому дому вдалося формально залучити Японію до своєї військової політики в Східній Азії. В розділі V „Співробітництво в ситуаціях в районах, оточуючих Японію, що можуть серйозно впивати на мир і безпеку Японії” недвозначно наголошується, що взаємодія збройних сил США і Сил самооборони Японії здійснюватиметься не за географічними, а концептуальними ознаками. Влада обох держав сама вирішуватиме питання про наявність загроз їхнім національним інтересам у залежності від ситуації в широкому районі навколо архіпелагу, який може включати й „високі моря”, тобто прибережні райони російського Далекого Сходу, включно із Сахаліном і Курилами.

Нині офіційний Білий дім має право вимагати від японського союзника підтримки Силами самооборони в Східній Азії за такими головними напрямками:

·       використання стратегічних об’єктів Сил самооборони для потреб американських військ;

·       допомога в тиловому забезпеченні, починаючи з поставок паливно-мастильних матеріалів і до транспортування особистого складу, спорядження й військового устаткування;

·       надання розвідувальної інформації;

·       проведення Японією мінно-тральних операцій у японських територіальних і міжнародних водах;

·       здійснення контролю над морським і повітряним просторами;

·       участь в організації системи ПРО ТВД, зокрема, в розробленні нових воєнних технологій – ракетних двигунів, отриманні й обробці новітніх видів сталі, використанні кераміки в двигунах для бойових транспортних засобів, створенні безпечних для людського зору РЛС та ін.

Оскільки зазначені американсько-японські документи передбачали певне порушення пацифістських положень конституції Японії, зокрема, щодо її заборони на участь країни в „колективних діях”, Білий дім зажадав, аби офіційний Токіо поквапився із затвердженням „Керівних принципів американсько-японського оборонного співробітництва” у парламенті, де знову домінували ліберальні демократи. Для початку, 26 квітня 1998 р. японський уряд підготував два законопроекти, в одному з яких виклав новий базовий підхід до визначення районів дій Сил самооборони на випадок „виникнення надзвичайних обставин”, а в другому вніс зміни до „Акту про Сили самооборони” 1954 р. щодо використання флоту за межами територіальних вод Японії. Невдовзі обидва законопроекти були ухвалені в парламенті, а держсекретар США М. Олбрайт підписала в Токіо Угоду про надання Японією підтримки в тиловому забезпеченні американських військовослужбовців, постачання матеріалів, устаткування і послуг як у мирний, так і у воєнний час.

Сполучені Штати отримали згоду Японії на збереження на її території американських сил передового базування в кількості 100 тис. чол., причому японська сторона зобов’язалася надавати армії США безпосередню підтримку, включно з об’єктами військової й цивільної інфраструктури, а також земельні ділянки під військове будівництво [11, c.119-120]. Наступного – 1999 р. японський парламент ратифікував і „Керівні принципи американсько-японського оборонного співробітництва”.

Таким чином, якщо за Договором про взаємне співробітництво і безпеку 1960 р. Японія не була зобов’язана брати участь у військових операціях США за межами архіпелагу, то двосторонні угоди 1990-х рр. стали симетричними: на японський уряд повною мірою поширюються всі взаємні зобов’язання з гарантування безпеки США в АТР. Офіційний Вашингтон свідомо заплющив очі на те, що підведення нової правової бази під партнерство з Японією порушує заборону на „колективну оборону”, зафіксовану в її конституції, що була написана свого часу американськими ж юристами штабу головнокомандувача окупаційними військами союзників у Японії генерала армії Д. Макартура,. По суті, Японія погодилась не лише на розширення ролі Сил самооборони в гарантуванні регіональної й глобальної безпеки, нарівні з армією США, а й на їхню участь у побудові нового міжнародного порядку в Східній Азії.

Забезпечивши собі на тривалий термін військову присутність у Східній Азії, США фактично не зустріли помітного політико-дипломатичного опору ані з боку КНР, ані з боку Росії. А трагічні події 11 вересня 2001 р. стимулювали офіційний Токіо скорегувати свою військову політику й перейти на активнішу позицію в питаннях стратегічного співробітництва зі Сполученими Штатами. Наступного ж місяця японський уряд провів через парламент антитерористичний закон, що дозволяв Морським силам самооборони розташовувати судна (щоправда, без військового обладнання) в Індійському океані для підтримки англійсько-американської операції проти режиму талібів в Афганістані. Отже, вперше після Другої світової війни японський уряд спорядив флот до географічно віддаленого регіону світу, а відповідний законопроект набув чинності всього через 11 днів після його внесення до Палати представників [12].

В контексті інтенсифікації американсько-японського військово-політичного співробітництва слід розглядати й рішення керівництва США залучити острівну імперію до розташування ПРО ТВД. Вже в травні 2001 р. США і Японія провели секретні переговори щодо підключення останньої до будівництва об’єктів ПРО ТВД, яка мала на меті захищати не лише територію Японського архіпелагу, а й власне Сполучених Штатів від ймовірних ракетних атак з боку потенційних супротивників – КНДР, КНР і Росії. В лютому наступного року партнери-союзники вже зустрілися на робочій нараді щодо зведення об’єктів ПРО.

Таким чином, по завершенні холодної війни США прагнули й надалі максимально ефективно отримувати вигоду від союзницької допомоги Японії для вирішення своїх геополітичних і військово-стратегічних завдань у Східній Азії. Задля цього офіційний Вашингтон відмовився від використання Японії в рамках принципів „активної дипломатії” Дж. Ф. Далласа, коли окупованій імперії відводилася лише допоміжна роль у великій стратегії США періоду холодної війни. У нових міжнародно-політичних умовах США віддають перевагу щодо Японії засобам „реактивної дипломатії”, тобто вдаватися до її підтримки у власних інтересах у режимі „ад хок” (латиною – „для цього випадку”), діючи в залежності від регіональних обставин, які складалися, й не даючи регіональним міжнародним гравцям можливості скористатися нестабільністю постбіполярної системи міжнародних відносин та завдати втрат національним інтересам США.

Курс США на заохочення Японії до розвитку багатостороннього співробітництва у Східній Азії має три важливі особливості:

·       він дозволяє Білому домові, діючи політико-дипломатичними каналами японського союзника, впливати на партійно-державне керівництво КНР, стримуючи його геополітичні амбіції в регіоні;

·       США за підтримки Японії розраховують зберегти свою військову присутність у Східній Азії, навіть не дивлячись на поступове послаблення власних геостратегічних позицій у світі;

·       Сполучені Штати використовують економічну допомогу Японії, що надається нею країнам Східної й Південно-Східної Азії, для пом’якшення там антиамериканських і антияпонських настроїв і послаблення наростаючого політичного та економічного впливу КНР.

США своєю головною міжнародно-політичною ціллю в Східній Азії мають зміцнення стратегічного союзу з Японією на якомога більш далеку перспективу, але не прагнуть вступати в конфронтацію з регіональними сусідами імперії задля її захисту. Білий дім робитиме все можливе для того, щоб використати японський фінансово-економічний, науково-технічний і військовий потенціал для стримування КНР, хоча офіційний Токіо аж ніяк не зацікавлений дозволити владі США втягнути себе в антикитайську коаліцію в Східній Азії. Зрештою, офіційний Вашингтон постійно відстежуватиме зміни в політичних інтересах і намірах правлячої еліти Японії на американському напрямку з тим, щоб завчасно скорегувати свої дії й політику щодо цієї союзної держави.

 

Список джерел:

1.     Pyle K. The Japanese Question: Power and Purpose in a New Era / Kenneth B. Pyle. – Washington: Aei Press, 1996. – 207 p.

2.     Dahlby T. Nakasone’s Frank Remarks Threaten Support in Japan / Tracy Dahlby // The Washington Post. – 1983, January the 23rd.

3.     The Associated Press. – 2007, January the 26th.

4.     Gould E., Krasner St. Germany and Japan: Binding Versus Autonomy / Erica E. Gould, Stephen D. Krasner // The End of Diversity? Prospects for Germany and Japanese Capitalism / ed. by Kozo Yamamura and Wolfgang Streeck. – Ithaca, N. Y.: Cornell University Press, 2003. – P. 20-35.

5.     Hiatt F. Marine General: U.S. Troops Must Stay in Japan / Fred Hiatt // The Washington Post. – 1990, March the 27th.

6.     Pyle K. Japan Rising. The Resurgence of Japanese Power and Purpose / Kennet Pyle. – N. Y.: Public Affairs, 2007. – 433 p.

7.     Strategic Assessment 1995: US Security Challenges in Transition. – Washington: Institute for National Strategic Studies, National Defense University, 1995. – 36 p.

8.     Green M., Mochizuki M. The U.S.-Japan Security Alliance in the 21st Century (A Study Group Report) / Michael J. Green, Mike M. Mochizuki [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.cfr.org/japan/us-japan-security-alliance-21st-century-study-group-report/p8724.

9.     Japan - U.S. Joint Declaration on Security – Alliance for the Twenty First Century / by Public Diplomacy Planning Division, Ministry of Foreign Affairs [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.mofa.go.jp/region/n-america/us/security/security.html.

10.  The Guidelines for Japan-U.S. Defense Cooperation, 1997 / by Public Diplomacy Planning Division, Ministry of Foreign Affairs [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.mofa.go.jp/region/n-america/us/security/guideline2.html.

11.  Бунин В.Н. Японо-американский союз безопасности. История и современность (к 50-летию со дня основания) / Вячеслав Николаевич Бунин. – М.: Институт Дальнего Востока РАН, 2000. – 331 с.

12.  Miller J. Japan Crosses the Rubicon? / John Miller // Asia-Pacific Security Studies. – 2002. – Vol. 1, № 1. – Р. 1-4.



Первая научно-практическая конференция
"Инновационный потенциал украинской науки - ХХI век"
(10-15 мая 2008 г.)


(отчет)
Вторая научно-практическая конференция
"Инновационный потенциал украинской науки - ХХI век"
(1-7 ноября 2008 г.)
(отчет)
Третья научно-практическая конференция
"Инновационный потенциал украинской науки - ХХI век"
(20-27 декабря 2008 г.)
(отчет)
Четвертая научно-практическая конференция
(10-17 апреля 2009 г.)
(отчет)
Пятая научно-практическая конференция
(20-27 мая 2009 г.)
(отчет)
Шестая научно-практическая конференция
(1-15 апреля 2010 г.)
(отчет)
Седьмая научно-практическая конференция
(28 мая - 7 июня 2010 г.)
(отчет)
Восьмая научно-практическая конференция
(05-12 декабря 2010 г.)
(отчет)
Девятая научно-практическая конференция
(27-31 декабря 2010 г.)
(отчет)
Десятая научно-практическая конференция
(15-23 марта 2011 г.)
(отчет)
Одинадцатая научно-практическая конференция
(26 апреля 04 мая 2011 г.)
(отчет)
Двенадцатая научно-практическая конференция
(28 мая - 06 июня 2011 г.)
(отчет)
Тринадцатая научно-практическая конференция
(28 октября - 09 ноября 2011 г.)
(отчет)
Четырнадцатая научно-практическая конференция
(12-20 декабря 2011 г.)
(отчет)
Пятнадцатая научно-практическая конференция
(01-07 марта 2012 г.)
(отчет)
Шестнадцатая научно-практическая конференция
(09-14 апреля 2012 г.)
(отчет)
Семнадцатая научно-практическая конференция
(22-26 октября 2012 г.)
(отчет)
Восемнадцатая научно-практическая конференция
(22-26 декабря 2012 г.)
(отчет)
Девятнадцатая научно-практическая конференция
(26 февраля - 3 марта 2013 г.)
(отчет)
Двадцатая научно-практическая конференция
(20-28 апреля 2013 г.)
(отчет)
Двадцать первая научно-практическая конференция
(13-18 мая 2013 г.)
(отчет)
Первая международная научно-практическая конференция
"Перспективные направления отечественной науки - ХХI век"
(13-18 мая 2013 г.)
(отчет)
Двадцать вторая научно-практическая конференция
(4-9 ноября 2013 г.)
(отчет)
Двадцать третья научно-практическая конференция
(10-15 декабря 2013 г.)
(отчет)
Двадцать четвертая научно-практическая конференция
(20-25 января 2014 г.)
(отчет)
Двадцать пятая юбилейная научно-практическая конференция
(3-7 марта 2014 г.)
(отчет)
Двадцать шестая научно-практическая конференция
(7-11 апреля 2014 г.)
(отчет)
Двадцать седьмая научно-практическая конференция
(20-25 мая 2014 г.)
(отчет)
Двадцать восьмая научно-практическая конференция
(08-13 октября 2014 г.)
(отчет)
Двадцать девятая научно-практическая конференция"
(19-25 ноября 2014 г.)
(отчет)
Тридцатая научно-практическая конференция
(19-25 января 2015 г.)
(отчет)
Тридцать первая научно-практическая конференция
(25 февраля - 1 марта 2015 г.)
(отчет)
Тридцать вторая научно-практическая конференция
(2 - 7 апреля 2015 г.)
(отчет)
Тридцать третья научно-практическая конференция
(20 - 27 мая 2015 г.)
(отчет)
Тридцать четвертая научно-практическая конференция
(13 - 17 октября 2015 г.)
(отчет)
Тридцать пятая научно-практическая конференция
(24 - 27 ноября 2015 г.)
(отчет)
Тридцать шестая научно-практическая конференция
(29 декабря 2015 - 5 января 2016 г.)
(отчет)
Тридцать седьмая научно-практическая конференция
(19 - 22 апреля 2016 г.)
(отчет)
Тридцать восьмая научно-практическая конференция
(23 - 25 мая 2016 г.)
(отчет)

На главную | Объявления | Отчеты предыдущих конференций | История Украины | Контакты

Copyright © Zinet.info. Разработка и поддержка сайта - Студия веб-дизайна Zinet.info