zinet home
home home
home ИНТЕЛЛЕКТ-ПОРТАЛ
home Стартовал прием материалов в сборник XХХIX-й научной конференции. Требования к публикациям - в разделе "Объявления".

На главную | Объявления | Отчеты предыдущих конференций | История Украины | Контакты

РЕСУРСЫ ПОРТАЛА:

Тридцать восьмая научно-практическая конференция
(23 - 28 мая 2016 г.)


Тридцать седьмая научно-практическая конференция
(19 - 22 апреля 2016 г.)


Тридцать шестая научно-практическая конференция
(29 декабря 2015 - 5 января 2016 г.)


Тридцать пятая научно-практическая конференция
(24-27 ноября 2015 г.)


Тридцать четвертая научно-практическая конференция
(13-17 октября 2015 г.)


Тридцать третья научно-практическая конференция
(20-27 мая 2015 г.)


Тридцать вторая научно-практическая конференция
(2-7 апреля 2015 г.)


Тридцать первая научно-практическая конференция
(25 февраля - 1 марта 2015 г.)


Тридцатая научно-практическая конференция
(19-25 января 2015 г.)


Двадцать девятая международная научно-практическая конференция
(19-25 ноября 2014 г.)


Двадцать восьмая международная научно-практическая конференция
(08-13 октября 2014 г.)


Двадцать седьмая научно-практическая конференция
(20-25 мая 2014 г.)


Двадцать шестая научно-практическая конференция
(7-11 апреля 2014 г.)


Двадцать пятая юбилейная научно-практическая конференция
(3-7 марта 2014 г.)


Двадцать четвертая научно-практическая конференция
(20-25 января 2014 г.)


Двадцать третья научно-практическая конференция
(10-15 декабя 2013 г.)


Двадцать вторая научно-практическая конференция
(4-9 ноябя 2013 г.)


Первая международная научно-практическая конференция
(14-18 мая 2013 г.)


Двадцать первая научно-практическая конференция
(14-18 мая 2013 г.)


Двадцатая научно-практическая конференция
(20-28 апреля 2013 г.)


Девятнадцатая научно-практическая конференция
(26 февряля - 3 марта 2013 г.)


Восемнадцатая научно-практическая конференция
(22-26 декабря 2012 г.)


Семнадцатая научно-практическая конференция
(22-26 октября 2012 г.)


Шестнадцатая научно-практическая конференция
(09-14 апреля 2012 г.)


Пятнадцатая научно-практическая конференция
(01 - 07 марта 2012 г.)


Четырнадцатая научно-практическая конференция
(12-20 декабря 2011 г.)


Тринадцатая научно-практическая конференция
(28 октября - 09 ноября 2011 г.)


Двенадцатая научно-практическая конференция
(28 мая - 06 июня 2011 г.)


Одинадцатая научно-практическая конференция
(26 апреля - 04 мая 2011 г.)


Десятая научно-практическая конференция
(15-23 марта 2011 г.)


Девятая научно-практическая конференция
(27-31 декабря 2010 г.)


Восьмая научно-практическая конференция
(05-12 декабря 2010 г.)


Седьмая научно-практическая конференция
(28 мая - 7 июня 2010 г.)


Шестая научно-практическая конференция
(1-15 апреля 2010 г.)


Пятая научно-практическая конференция
(20-27 мая 2009 г.)


Четвертая научно-практическая конференция
(10-17 апреля 2009 г.)


Третья научно-практическая конференция
(20-27 декабря 2008 г.)


Вторая научно-практическая конференция
(1-7 ноября 2008 г.)


Первая научно-практическая конференция
(10-15 мая 2008 г.)



НАШИ ПАРТНЕРЫ:

Студия веб-дизайна www.zinet.info



Студия ландшафтного дизайна Флора-МК


Уникальное предложение!



Сайт-визитка - теперь
всего за 200 грн!

подробнее>>>



ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ МЕНТАЛЬНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ У ПЕРІОД 1861 – 2014 рр.: СПРОБА КОНСТРУЮВАННЯ ҐЕНЕЗИ ТА ОБ’ЄКТИВНІ ПРОБЛЕМИ

 

Романченко В.В.

Україна, м. Бердянськ, Бердянський

державний педагогічний університет

 

В статье рассмотрены и проанализированы некоторые теоретические проблемы исследования ментальности украинского народа, а также осуществлена попытка построения единой ментальной картины генезиса украинцев на протяжении 1861 – 2014 гг.

 

Враховуючи позицію Н. Яковенко про аморфність ідеї актуальності тієї, чи іншої проблеми [33, с.328], все ж відзначимо, що проблематика дослідження ментальності дає можливість не лише вивчати та аналізувати минуле (у тому числі і свідомість, психологію соціальних груп), але і моделювати ситуації подальшого розвитку певних людських спільнот.

Вищезазначеною проблематикою у рамках сучасних вітчизняних історичних студій займаються Ю. Присяжнюк [25, 26] (утримує впевнену першість на протязі останніх років) та, частково, В. Константінова [14], О. Короткова [15], С. Макарчук [21], О. Романова [28] та ін. Тим не менш, теоретичне осмислення ментальності потребує подальшого розвитку, спробу котрого ми і наведемо нижче.

Власне «ментальність» можна умовно визначити як поняття для позначення глибинного рівня людського мислення, що не обмежується сферою усвідомленого і сягає в несвідоме, дає змогу аналізувати характер певних груп людей. Етнічна ментальність проявляється у домінуючих життєвих настроях людей, в особливостях світосприймання, у системі моральних вимог, у сімейних засадах, у ставленні до природи та праці, в організації побуту, свят тощо. [19, с.106 - 107]. Варто виокремити також ментальність окремих соціальних категорій (робітники, селяни, інтелігенція тощо) та ментальність селянську й міську. До особливостей селянської ментальності відносимо: 1. традиціоналізм; 2. замкненість соціальної комунікації; 3. гіперболізоване сприйняття природи, посередництвом вияву народної обрядовості, що змушує деяких дослідників проводити паралель з рудиментами язичництва.

Міська ментальність характеризується більшою соціальною мобільністю, раціоналізмом, з другої половини XIX ст. чітко простежується пролетаризація і, як наслідок, часткова атеїзація. Релігійність пролетаря, котра збереглась завдяки його селянському корінню та, певною мірою, продовжувала насаджуватися церковною ідеологією, все ще проявлялася, хоча ставлення безпосередньо до церковної православної організації, особливо на промисловому Півдні України наприкінці XIX початку ХХ ст., поступово стає більш прохолодним [2, с.21]. Вплив капіталізації після 1861 р. позбавив міста Росії аграрного акценту у соціально - економічному плані. Наприклад, Бердянськ (Таврійська губернія) розвивався як торгівельне місто, на початок ХХ ст. там діяло 70 купецьких крамниць, найбільший в Європі завод сільськогосподарських машин Джона Грієвза, 15 рибних підприємств, 2 салотопних і свічкових, 15 цегельних і 7 черепичних заводів, канатно-шпагатна та ковбасна фабрики [4, с.279].

Ми вважаємо за доцільне провести певну структуризацію ментальності, принаймні на експериментальному рівні, виокремивши у ній декілька категорій: 1. зовнішні прояви ментальності (народна обрядовість, відношення до державних та громадських інститутів, політико - громадські цінності, міжетнічні відносини); 2. внутрішні прояви (моральні імперативи, релігійність, відношення до сім’ї, праці та землі). Кожна категорія переплітається з іншою і є нерозривною, оскільки являє собою частку національної психології [27], що, у свою чергу, є синонімом ментальності в етнічному плані. Окрім того, ментальність транслюється у часовому просторі посередництвом виховання, що створює теоретичне підґрунтя для набираючих популярності усноісторичних досліджень.

Варто враховувати і той факт, що сталість ментальних рис напряму залежить від таких факторів як: ступінь урбанізації та глобалізації, відкритість певного етносу до зовнішніх впливів посередництвом релігійних чинників (саме самоізоляція іудеїв дозволила їм зберегти себе як етно - релігійну спільноту та не асимілюватись на протязі тисячоріч). Ментальність змінюється, як і все в історії, спираючись на свої попередні етапи і перебуваючи на рівні підсвідомості, вона здатна управляти індивідами [27]. У даному плані можна виокремити певні етапи у ґенезі української ментальності, що пов’язані із зовнішніми факторами (заглиблюватись до періодів Русі та козацтва не вважаємо доцільним, хоча останній не відкидаємо). Стосовно Наддніпрянщини варто зупинитись на таких умовних етапах як:

1. 1861 – 1917 рр. – модернізаційні процеси у Росії, пов’язані з капіталізацією та відносною лібералізацією суспільного життя. Під етапи – 1861 – 1904 рр. (безпосередня модернізація зі збереженням самодержавства та обмеженням прав та свобод людини); 1905 – 1907 рр. (революційні події та пробудження громадської активності); 1907 – 1914 рр. (реакція та поглиблення української ідентичності серед широких верств населення та, особливо, селянства); 1914 – 1917 рр. (Перша світова війна та зростання невдоволення владою імперії);

2. 1917 – 1921 рр. – національно - визвольні змагання і остаточне оформлення українського етносу у націю. Як влучно зазначив історик С. Кульчицький, «українська революція була революцією українців» [20, с.413];

3. 1921 – 1929 рр. – утвердження національної ідентичності завдяки українізації та НЕП;

4. 1929 – 1933 рр. – колективізація та Геноцид 1932 – 1933 рр., як наслідок – непоправні втрати генофонду та глибинна трансформація ментальності у якості своєрідного стану перманентної пасивності та пристосуванства [21, с.281];

5. 1933 – 1991 рр. – планомірна русифікація та дія посттравматичного синдрому у результаті репресій, а також впливу тоталітарного режиму [1, с.266];

5. 1991 – 2014 рр. – поступове відродження національних рис свідомості та соціальної активності, – передусім у містах. Також, після злочинної анексії Криму Росією (березень 2014 р.) та початку збройного протистояння на Донбасі, помітне значне зростання патріотизму та української самосвідомості.

Не можна відкидати і той факт, що, як писав Ш. Монтескє [11, с.49 - 50], формування характеру і «духу» народу напряму залежить від кліматичних та географічних факторів. Власне, кожний соціум має власне географічне середовище – сукупність елементів природного, соціального, етнокультурного характеру, які значною мірою детермінують умови буття [5, с.30]. У даному випадку ми приходимо до обережного висновку про те, що існують дві ментальності українського народу. Перша представляє собою Наддніпрянську ментальність (землеробсько - патріархальну), друга – Галицько - Західноукраїнську (Волинь, Буковина, Закарпаття, Галичина). Особливості клімату та географії (гірсько - лісиста місцевість) сформували у другому випадку особливий тип українця – більш індивідуалістичного та войовничого. У даній схемі можна простежити і певні недоліки, котрі спробуємо окреслити та спростувати.

По - перше, критики можуть зауважити, що войовничий дух є також притаманним представникам землеробсько - патріархальної ментальності (козацтво, «Київська козаччина» 1855 р. [31], селянські повстання 1917 - 1921 рр., і т.п.), однак у даному плані слід брати до уваги стан трансформації території у результаті розвитку інфраструктури. Наприклад, з освоєнням (колонізацією) Півдня України зникло саме поняття «порубіжного суспільства», що і створювало об’єктивні передумови для козацтва як стану. Однак, сталість ментальності проявилась і у рудиментарному «вільному козацтві» 1917 – 1921 рр., яке являло собою напів - анархістські загони партизанського характеру [12, с.153]. У даному плані варто враховувати і певну спадковість, що більше не простежувалась після Геноциду 1932 – 1933 рр., оскільки за часів Другої світової війни Південь та Схід України являв собою осередок спокою для німецьких та румунських окупантів, на відміну від Заходу та, частково, Півночі України (в останньому регіоні на протязі 1941 – 1944 рр. мав місце значний вплив кадрової та технічної підтримки з не окупованих територій СРСР).

По - друге, Якщо Галичина (Прикарпаття) та Закарпаття з Буковиною являють собою гірську місцевість, то Волинь є лісисто - болотистою місцевістю. Більше того, сучасні території Київщини, Чернігівщини, Рівненщини – також є лісистими, однак українці даних території є менш активними, ніж «горці». У чому ж проблема? Дане питання хоч і потребує більш детального окремого дослідження, однак тут ми зробимо припущення щодо градації суспільної активності та «духу незалежності». Гори є більш труднодоступними, тому і життя на даній території потребує більшої самостійності та агресивності у боротьбі людини за життя, тоді як ліс, створюючи подібну ситуацію, все ж не вимагає максимального напруження людських зусиль. Додамо також і вищезазначений розвиток інфраструктури (Галичина залишалась відсталим у соціально - економічному плані регіоном навіть станом на 1939 рік [31]) і ми побачимо всю різницю між двома «ментальностями одного етносу». Окрім того, саме лісиста місцевість схильна формувати авторитарний тип ментальності, на даному базисі виросли росіяни та німці (останні змінились у результаті втрат генофонду на протязі двох світових війн). Втрати ж українського генофонду також стали непоправними. З огляду на вищезазначене, можна припускати, що різниця між «Сходом» та «Заходом» у селянському вимірі до 1917 р. була менш суттєвою у ментальному плані, ніж станом на 2014 рік.

Тепер придивимось детальніше до аспекту впливу релігії. М. Попович наводить цікавий приклад: «...этнологи изучали понятия о душе у народов русского Севера: ненцев, нганасанов и ряда других – и фиксировали, что у каждого из них есть множество слов для понятия «душа». Но почему душа требует разных слов? Они пришли к выводу, что наше непонимание – следствие отождествления чисто христианского характера, отождествления всех душ, потому как согласно христианству, есть душа и тело, и больше ничего нет в человеке» [27]. У даному плані варто розмежувати побутове та офіційне (державне) християнство, оскільки Російська імперія була не лише православною державою, а й державою східною, і монархічні традиції Сходу проникали в неї не через Царгород, а безпосередньо з азіатського світу. Завдяки цьому риси східної язичницької монархії у Російській державі були проявлені не менше, якщо не яскравіше, ніж у Візантії [8, с.151]. До побутового християнства характерним було поєднання з елементами язичництва. У даному плані магічне мислення українців цілком підпорядковане християнській ідеї про пасивне підкорення волі богів. Люди навіть не намагаються магічним чином змінити наперед визначену долю. Якщо шептуха і береться когось зцілити, то допомоги просить у Бога, діє від його імені, та ще й шукає найбільш сприятливого для того часу [28, с.109].

До 1905 р. єдиною узаконеною релігією на території Росії було православ’я. Але 17 квітня вказаного року імператором був виданий указ «Об укреплении начал веротерпимости». У той же час православ’я залишалося державною релігією на тлі багатьох інших, що було природним для переважаючого православного населення імперії [13, с.189]. Тим не менш, церковні свята, що збігалися з ключовими моментами аграрного циклу, набували подвійного значення. Їх відзначали по - особливому врочисто, супроводжуючи найрізноманітнішими обрядами, нерідко – напівязичницькими, а також розвагами, на думку представників духовенства, негідних християнина [18, с.223 - 224].

Без сумніву, певне національне пробудження (відродження / народження нації) змінило статус релігії, котра до початку ХХ ст. частково замінювала етнічний чинник. У даному плані ми погоджуємось з позицією дослідниці О. Короткової стосовно того, що на початку ХХ ст. довготривалий процес психологічної еволюції українських селян постає як історичний менталітет, типова «особливість етнічної свідомості» [15, с.180 - 181]. Проте в період політичної активності російського суспільства (1905 – 1917 рр.) очевидним є факт пріоритету соціально - політичних чинників над ідеологічними, чи національно - визвольними, чим пояснюється домінування соціалістичних партій над ліберальними, чи націоналістичними (що підтвердять вибори до Установчих зборів 1917 р.). Фактично тут постає проблематика сформованості нації, що є вельми політизованою, але вона, тим не менш, має прямий стосунок до рівня вияву ментальності, однак у даному плані доводиться спиратись на історію міської інтелігенції та подій 1917 – 1921 рр., що слабко характеризують дореволюційний рівень сформованості нації (не маючи намір вв’язуватись у безплідні термінологічні суперечки, вважаємо націю групою людей, що мають спільні усвідомлені національні цінності та ментальні установки).

Нажаль, варто змиритись з позицією, що українська нація на початку ХХ ст. ще не була сформованою остаточно, а відтак були відсутніми колективна національна свідомість та національний інтерес [6, с.297]. Хоча, як відзначає Я. Грицак, «…розвідки з історії Великобританії і Німеччини підтверджують, що навіть серед західноєвропейських «історичних» народів перетворення «селян у націю» є досить пізнім феноменом» [7]. Власне, і жителі сільської Франції тоді ще не були національно свідомими французами. Вони стали такими лише після того, як французьке суспільство перетворилося з переважно сільського, аграрного, неписьменного – у переважно урбанізоване, промислове і письменне, – одним словом, у модерну націю [15, с.179]. В українському контексті на заваді ставала відсутність державності та політика великодержавного (з початку ХХ ст.) шовінізму з боку російської влади та частини імперського суспільства.

Українське походження не створювало перешкод для кар’єрного просування на теренах Російської імперії: українці вважалися частиною російського етносу і аж до 1910 р. до числа інородців їх не зараховували. Більше того, представники місцевих етносів були представлені у лавах бюрократії відносно пропорційно до відсотка кількості того, чи іншого етносу по губерніям України [22, с.52]. Оскільки «українськість» не визначала тут соціальний статус людини, а українська мова цілою серією заборон була витіснена у сферу сільського побутового спілкування, етнічний чинник не мав перспектив для перетворення в основу самоідентифікації особи. Переважно, українцями на рубежі ХІХ – ХХ ст. усвідомлювала себе лише невелика частина гуманітаріїв, земських і кооперативних діячів [24, с.162]. Власне, православ’я та відсутність етнічної дискримінації створювали ідеальні передумови для асиміляції, котра, на щастя, відбувалась, переважно, у містах імперії. До того ж, станом на 1897 р., у містах проживало 16 % українського населення і серед жителів міст українці становили лише третю частину [7]. Однак, саме у містах зароджувалась нація, оскільки ще в 1860 – 1864 рр. студенти складали 70 % активістів українофільського руху [23, с.147]. Більше того, враховуючи селянських характер соціальної приналежності українців, інтегрованість України в загальносуспільну ієрархічну систему комунікацій царської Росії була непевною, а зв’язки українського села з центральною владою – слабкими. З іншого боку, не здобула достатнього розвитку й оригінальна українська міська культура, внаслідок чого якраз село залишалось основним носієм і хранителем національної культури [16, с.256 - 257].

Можуть виникнути суттєві питання, що ставлять під сумнів вищезазначені аспекти: «а звідки ж взявся той революційний вибух українського духу у 1917 р.?», «чи не дрімала українська ментальність до 1917 р., будучи готовою у певний момент розірвати грати «тюрми народів» – Росії?». Власне, тут ми трохи відійдемо від відповіді, щоб повернутись до неї після важливої думки. Ентоні Сміт характеризує сформовані етноси як спільноти за такими ознаками як названі й самовизначені масиви населення з міфами про спільне походження, спільними історичними спогадами, елементами спільної культури і певним ступенем етнічної солідарності [29, с.54]. Власне, тут ми не погоджуємось з видатним науковцем, оскільки його характеристика більш притаманна до сформованої нації (викликає сумнів сама ідея «сформованого етносу», яка не обов’язково передбачає національну самосвідомість), однак саме після 1905 р. українство починає розширяти свій вплив посередництвом друкованим засобів масової інформації. У даний період (1905 – 1917 рр.) українська ментальність поєднується з політичним проектом українофілів, що принесе плоди 1917 р. Яскравою ілюстрацією вищезазначеної тези є той факт, що у грудні 1905 р. студенти Катеринославської семінарії, страйк яких продовжувався майже три місяці, прийняли резолюцію про українізацію навчання. Внаслідок цього виступу від єпископа катеринославського й таганрозького Симеона було отримано дозвіл на поповнення учнівської бібліотеки «малоросійськими» книгами і журналами, а також обіцянку не протидіяти створенню на базі семінарії літературно - історичних гуртків [30, с.166].

Особливість імперських реформ та урбанізації у Росії після 1861 р. мали внести певні корективи. Як зазначає В. Константінова, після 1861 р. спостерігалося зростання раціоналізму, прагматизму, ощадливості, індивідуалізму. Це відбувалося поступово, із збереженням чисельних виявів елементів традиційної ментальності попередніх часів; суперечливі уявлення і системи цінностей парадоксально співіснували в головах людей. Причому нова ментальність голосно заявляла про себе переважно в міському просторі [14, с.447]. Швидкий розвиток промислового виробництва дав сильний поштовх урбанізації. На Півдні і в Донбасі темпи цього прогресу значно перевищували загальноімперський показник. У 1914 р. з десяти найбільших міст імперії чотири – Одеса, Київ, Харків і Катеринослав – знаходилися в Україні [7].

Особливості українця - селянина яскраво проявлялись, під час реформ П. Столипіна: формуванню «куркульства» (середнього класу на селі) сприяло збільшення земельних наділів у порівнянні з загальною статистикою по імперії: середній розмір ділянки, котра відводилась під індивідуальне господарство (хутір, або відруб) по Росії становила 9,9 дес., а у Катеринославській губернії – 10,2 дес., у Таврійській – 14,2 дес. [9, с.499]. За іншими даними, земельний запас на одну людину був доволі різним: у 1912 р. у Катеринославській губернії він становив 1,85 десятин, а у Таврійській – 2,88 дес., що перевершувало Київську, Подільську (по 1,01 дес.) та Полтавську (1,34 дес.) губернії [10, с.391 - 392]. «Куркулі» ухитрялись скуповувати сотні десятин за рахунок підставних осіб [9, с.499], підлаштовуючи свою ментальність під капіталістичні новації. У ставленні до господарювання на землі більшість українських селян, на відміну від російських, залишалася протягом пореформеного періоду індивідуалістами [25, с.24]. Однак, це не суперечило добровільній колективній праці: спільні польові роботи (супряги), толоки, сільські артілі та кооперативи мали значну популярність [25, с.25]. З іншого боку, приватної власності у сучасному розумінні селяни не знали, оскільки майно сім’ї вважалось спільним знаряддям праці та життя [26, с.257]. Значна частина селянських господарств вдавалася до оренди. Так, у повітах Таврійської губернії від 9,4 до 75% домогосподарств орендували землю, у Херсонській – від 18 до 67 %, Полтавській – від 39 до 70 % [32, с.165], що свідчить про поступове проникнення у сільську ментальність «духу капіталізму».

Фактично, Південна Україна стала центром капіталізації Росії. У той же час капіталізація сприяла і певній інтеграції регіональних особливостей української ментальності. Наприклад, лише самовільних поселенців протягом 60 – 80 - их рр. XIX ст. у Катеринославськiй губернії налічувалось понад 70 тис., у Таврiйськiй – 104 тис. [3, с.129].

При теоретичному дослідженні ментальності також варто обережніше відноситись до даних статистики, оскільки досить часто вона не має нічого спільного з реальністю. Наприклад, комісія, котру Херсонське земство у 1896 р. направило до Олександрівського повіту, щоб мати можливість документально підтвердити «безсумнівний» успіх 119 сільськогосподарських артілей, виявила, що більшість з них ніколи не існувала, а ті, що все ж були створені, зникли відразу після розподілу земських позик [17, с.50].

Насамкінець зробимо деяке припущення, котре полягає у тому, що ментальність етносів поступово розмивається у результаті глобалізації, котра, у свою чергу, являє собою культурну та соціальну стандартизацію. Саме замкнений соціальний простір слугував відтворенню ментальних складових, однак з поступовою соціальною деградацією сіл – зникає останній прихисток традиціоналістського «національного духу». Неможливо не відзначити, що різниця між жителем Нью - Йорку та Києва у соціально - побутовому плані менша, ніж, наприклад, між жителем Києва та депресивного села. Зупинити дане явище та зберегти ментальність етносу можливо лише в умовах тоталітаризму (хоча СРСР також був імперією глобалізації, хіба що антизахідної; антиглобалістською може бути і певна релігія, на кшталт неоязичництва), оскільки в умовах свободи й демократії неможливо контролювати інформаційний простір. У підсумку кожен має право на власну позицію стосовно глобалізації, однак її перемога очевидна, зважаючи, наприклад, на масову культуру, технології, політико - громадянські цінності. Однак, станом на 2014 рік, українці перетворюються на повноцінну політичну націю, ментальність котрої частково базується і на тисячорічній спадщині українського етносу.

 

Література

1.     Акунін О. Селянство Півдня України в кінці 20 - х - на початку 30 - х років ХХ століття: побутовий, морально - психологічний та соціальний аспекти // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. – Київ: Інститут історії України НАН України, 2006. – № 15. – С. 265 – 272.

2.     Бойков О. Церковно - релігійні структури в духовному і соціокультурному житті Півдня України кінця ХІХ - початку ХХ ст.: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / Бойков О. Дніпропетровськ, 2010. 34 с.

3.     Бойко Я. Заселення Південної України (60 - 90 - ті роки XIX ст.) / Бойко Я. // Південна Україна ХVІІІ - ХІХ століття: Записки науково - дослідницької лабораторії історії Південної України ЗДУ. – Запоріжжя, «Тандем - У», 1996. – Вип.1. – С. 129 – 135.

4.     Бушин В. До питання про функціональну типологію південноукраїнських повітових міст кінця XVIII - початку ХХ століття / Бушин В. // Регіональна історія України. – Київ: Інститут історії України НАН України, 2009. – № 3. – C. 273 – 286.

5.     Верменич Я. Геокультурний підхід в історичній регіоналістиці та суспільній географії / Верменич Я. // Історико - географічні дослідження в Україні. – К.: Ін - т історії України НАН України, 2012. – № 12. – C. 27 – 41.

6.     Горбань Т. Проблема формування нації та національної свідомості у поглядах українських громадсько - політичних діячів початку ХХ ст. / Горбань Т. // Проблеми історії України ХIХ - початку ХХ ст.: Збірник наукових праць відділу історії України ХIХ - початку ХХ ст. – К.: Нац. акад. наук України, Ін - т історії України, 2011. – Вип. XVIII: Приурочений Великій реформі 1861 року. – С. 294 – 301.

7.     Грицак Я. Нариси з історії України: формування української модерної нації [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://www.twirpx.com/file/261398/

8.     Зборовська К. Релігійні основи державності / Зборовська К. // Український історичний збірник. – К.: Інститут історії України, 2010. – № 13, Ч. 2. – C. 145 – 156.

9.     Історія селянства Української РСР: Від найдавніших часів до Великої Жовтневої Соціалістичної Революції / [Брайчевський М., Лещенко М., Стецюк К.]; відпов. ред. В. Дядиченко. – Київ: «Наукова думка», 1967. – Т.1 – 1967. – 552 с.

10.  Історія українського селянства / [за ред. Смолія В.]. – Київ: «Наукова думка», 2006. – Том 1. – 2006. – 631 с.

11.  Историография истории нового времени стран Европы и Америки: Учеб. пособие для студентов вузов, обучающихся по спец. «История» / [Адо А., Галкин И., Григорьева И. и др.] ; под ред. И. Дементьева. – М.: Высш. шк., 1990. – 512 с.

12.  Кaппeлеp А. Мaлa iстopія Укpaїни / Кaппeпеp А. ; пep. з нім. – К.: «К.I.C.», 2007. – 264 с.

13.  Клименко М. К вопросу о религиозной сущности Юга Украины начала ХХ века / Клименко М. // Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах Півдня України. Збірник наукових праць V Всеукраїнської науково - практичної конференції 2 - 3 жовтня 2003 року. – Сімферополь: «Доля», 2003. – С. 188 – 191.

14.  Константінова В. Урбанізація: південноукраїнський вимір (1861 - 1904 роки) / Константінова В. – Запоріжжя: АА Тандем, 2010. – 596 с.

15.  Короткова О. Зміни ціннісних пріоритетів селянства в умовах аграрних перетворень 1906 – 1916 рр. / Короткова О. // Український історичний збірник. – К.: Інститут історії України, 2010. – № 13, Ч. 1. – C. 175 – 181.

16.  Космина В. Проблеми методології цивілізаційного аналізу історичного процесу [монографія] / Космина В. – Запоріжжя: Запорізький національний університет, 2011. – 310 с.

17.  Коцонис Я. Как крестьян делали отсталыми: Сельскохозяйственные кооперативы и аграрный вопрос в России 1861 – 1914 / Коцонис Я. [Авторизованный пер. с английского В. Макарова]. – М.: Новое литературное обозрение, 2006. – 320 с.

18.  Крижановська О. До питання про використання фольклору в дослідженнях з історії українського селянства XIX - початку XX ст. / Крижановська О. // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. – Київ: Інститут історії України НАН України, 2008. – № 15. – C. 221 – 232.

19.  Крупник Л. Історія України: формування етносів, нації, державності: навч. посіб. [для студ. вищ. навч. закл.] / Крупник Л. – К.: Центр учбової літератури, 2009. – 216 с.

20.  Кульчицький С. Вплив війн і революцій ХХ ст. на історичну долю України / Кульчицький С. // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. – Київ: Інститут історії України НАН України, 2007. – №17. – С. 402 – 486.

21.  Макарчук С. Етнічна історія України: Навч. посіб. / Макарчук С. – К.: Знання, 2008. – 471 с.

22.  Миллер А. Империя Романовых и национализм: Эссе по методологии исторического исследования / Миллер А. – М.: Новое литературное обозрение, 2006. – 248 с.

23.  Миллер А. Украинский вопрос в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина ХІХ в.) / Миллер А. СПб.: Алетейя, 2000. – 260 с.

24.  Нагорна Л. Регіональна ідентичність: український контекст / Нагорна Л. К.: ІПіЕНД імені І. Ф. Кураса НАН України, 2008. 405 с.

25.  Присяжнюк Ю. Ментальність українського селянства в умовах капіталістичної трансформації суспільства (друга половина XIX - початок XX ст.) / Присяжнюк Ю. // Український історичний журнал. – К.: «Наукова думка», 1999. – Вип. 3. – С. 23 – 33.

26.  Присяжнюк Ю. Українське селянство Наддніпрянської України: соціоментальна історія другої половини XIX - початку XX ст. / Присяжнюк Ю. – Черкаси: «Вертикаль», ПП Кандич С. Г., 2007. – 640 с., іл.

27.  Проблема ментальности. Лекция Мирослава Поповича [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://polit.ru/article/2010/04/14/mentality/

28.  Романова О. Стереотипи магічного мислення в контексті українських, російських та білоруських замовлянь (кінець XVIII – початок XX ст.) / Романова О. // Український історичний збірник. – Київ: Інститут історії України НАН України, 2008. – № 11 – C. 100 – 112.

29.  Сміт Е. Д. Культурні основи нації. Ієрархія, заповіт і республіка. Наукове видання / Сміт Е. Д. – К.: Темпора, 2009. – 312 с.

30.  Степаненко Г. З історії православних духовних семінарій Півдня України (ХІХ - початок ХХ ст.) / Степаненко Г. // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. – Київ: Інститут історії України НАН України, 2002. – №5. – С. 159 – 169.

31.  Субтельний О. Україна: Історія [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ukrainica.org.ua/ukr/istoriya_ukraini/

32.  Фареній І. Селянське господарювання в системі товарно - ринкових відносин пореформених десятиліть / Фареній І. // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. – К.: Інститут історії України НАН України, 2011. – № 18. – C. 163 – 171.

33.  Яковенко Н. Вступ до історії / Яковенко Н. – К.: Критика, 2007 – 376 с.



Первая научно-практическая конференция
"Инновационный потенциал украинской науки - ХХI век"
(10-15 мая 2008 г.)


(отчет)
Вторая научно-практическая конференция
"Инновационный потенциал украинской науки - ХХI век"
(1-7 ноября 2008 г.)
(отчет)
Третья научно-практическая конференция
"Инновационный потенциал украинской науки - ХХI век"
(20-27 декабря 2008 г.)
(отчет)
Четвертая научно-практическая конференция
(10-17 апреля 2009 г.)
(отчет)
Пятая научно-практическая конференция
(20-27 мая 2009 г.)
(отчет)
Шестая научно-практическая конференция
(1-15 апреля 2010 г.)
(отчет)
Седьмая научно-практическая конференция
(28 мая - 7 июня 2010 г.)
(отчет)
Восьмая научно-практическая конференция
(05-12 декабря 2010 г.)
(отчет)
Девятая научно-практическая конференция
(27-31 декабря 2010 г.)
(отчет)
Десятая научно-практическая конференция
(15-23 марта 2011 г.)
(отчет)
Одинадцатая научно-практическая конференция
(26 апреля 04 мая 2011 г.)
(отчет)
Двенадцатая научно-практическая конференция
(28 мая - 06 июня 2011 г.)
(отчет)
Тринадцатая научно-практическая конференция
(28 октября - 09 ноября 2011 г.)
(отчет)
Четырнадцатая научно-практическая конференция
(12-20 декабря 2011 г.)
(отчет)
Пятнадцатая научно-практическая конференция
(01-07 марта 2012 г.)
(отчет)
Шестнадцатая научно-практическая конференция
(09-14 апреля 2012 г.)
(отчет)
Семнадцатая научно-практическая конференция
(22-26 октября 2012 г.)
(отчет)
Восемнадцатая научно-практическая конференция
(22-26 декабря 2012 г.)
(отчет)
Девятнадцатая научно-практическая конференция
(26 февраля - 3 марта 2013 г.)
(отчет)
Двадцатая научно-практическая конференция
(20-28 апреля 2013 г.)
(отчет)
Двадцать первая научно-практическая конференция
(13-18 мая 2013 г.)
(отчет)
Первая международная научно-практическая конференция
"Перспективные направления отечественной науки - ХХI век"
(13-18 мая 2013 г.)
(отчет)
Двадцать вторая научно-практическая конференция
(4-9 ноября 2013 г.)
(отчет)
Двадцать третья научно-практическая конференция
(10-15 декабря 2013 г.)
(отчет)
Двадцать четвертая научно-практическая конференция
(20-25 января 2014 г.)
(отчет)
Двадцать пятая юбилейная научно-практическая конференция
(3-7 марта 2014 г.)
(отчет)
Двадцать шестая научно-практическая конференция
(7-11 апреля 2014 г.)
(отчет)
Двадцать седьмая научно-практическая конференция
(20-25 мая 2014 г.)
(отчет)
Двадцать восьмая научно-практическая конференция
(08-13 октября 2014 г.)
(отчет)
Двадцать девятая научно-практическая конференция"
(19-25 ноября 2014 г.)
(отчет)
Тридцатая научно-практическая конференция
(19-25 января 2015 г.)
(отчет)
Тридцать первая научно-практическая конференция
(25 февраля - 1 марта 2015 г.)
(отчет)
Тридцать вторая научно-практическая конференция
(2 - 7 апреля 2015 г.)
(отчет)
Тридцать третья научно-практическая конференция
(20 - 27 мая 2015 г.)
(отчет)
Тридцать четвертая научно-практическая конференция
(13 - 17 октября 2015 г.)
(отчет)
Тридцать пятая научно-практическая конференция
(24 - 27 ноября 2015 г.)
(отчет)
Тридцать шестая научно-практическая конференция
(29 декабря 2015 - 5 января 2016 г.)
(отчет)
Тридцать седьмая научно-практическая конференция
(19 - 22 апреля 2016 г.)
(отчет)
Тридцать восьмая научно-практическая конференция
(23 - 25 мая 2016 г.)
(отчет)

На главную | Объявления | Отчеты предыдущих конференций | История Украины | Контакты

Copyright © Zinet.info. Разработка и поддержка сайта - Студия веб-дизайна Zinet.info