zinet home
home home
home ИНТЕЛЛЕКТ-ПОРТАЛ
home Стартовал прием материалов в сборник XХХIX-й научной конференции. Требования к публикациям - в разделе "Объявления".

На главную | Объявления | Отчеты предыдущих конференций | История Украины | Контакты

РЕСУРСЫ ПОРТАЛА:

Тридцать восьмая научно-практическая конференция
(23 - 28 мая 2016 г.)


Тридцать седьмая научно-практическая конференция
(19 - 22 апреля 2016 г.)


Тридцать шестая научно-практическая конференция
(29 декабря 2015 - 5 января 2016 г.)


Тридцать пятая научно-практическая конференция
(24-27 ноября 2015 г.)


Тридцать четвертая научно-практическая конференция
(13-17 октября 2015 г.)


Тридцать третья научно-практическая конференция
(20-27 мая 2015 г.)


Тридцать вторая научно-практическая конференция
(2-7 апреля 2015 г.)


Тридцать первая научно-практическая конференция
(25 февраля - 1 марта 2015 г.)


Тридцатая научно-практическая конференция
(19-25 января 2015 г.)


Двадцать девятая международная научно-практическая конференция
(19-25 ноября 2014 г.)


Двадцать восьмая международная научно-практическая конференция
(08-13 октября 2014 г.)


Двадцать седьмая научно-практическая конференция
(20-25 мая 2014 г.)


Двадцать шестая научно-практическая конференция
(7-11 апреля 2014 г.)


Двадцать пятая юбилейная научно-практическая конференция
(3-7 марта 2014 г.)


Двадцать четвертая научно-практическая конференция
(20-25 января 2014 г.)


Двадцать третья научно-практическая конференция
(10-15 декабя 2013 г.)


Двадцать вторая научно-практическая конференция
(4-9 ноябя 2013 г.)


Первая международная научно-практическая конференция
(14-18 мая 2013 г.)


Двадцать первая научно-практическая конференция
(14-18 мая 2013 г.)


Двадцатая научно-практическая конференция
(20-28 апреля 2013 г.)


Девятнадцатая научно-практическая конференция
(26 февряля - 3 марта 2013 г.)


Восемнадцатая научно-практическая конференция
(22-26 декабря 2012 г.)


Семнадцатая научно-практическая конференция
(22-26 октября 2012 г.)


Шестнадцатая научно-практическая конференция
(09-14 апреля 2012 г.)


Пятнадцатая научно-практическая конференция
(01 - 07 марта 2012 г.)


Четырнадцатая научно-практическая конференция
(12-20 декабря 2011 г.)


Тринадцатая научно-практическая конференция
(28 октября - 09 ноября 2011 г.)


Двенадцатая научно-практическая конференция
(28 мая - 06 июня 2011 г.)


Одинадцатая научно-практическая конференция
(26 апреля - 04 мая 2011 г.)


Десятая научно-практическая конференция
(15-23 марта 2011 г.)


Девятая научно-практическая конференция
(27-31 декабря 2010 г.)


Восьмая научно-практическая конференция
(05-12 декабря 2010 г.)


Седьмая научно-практическая конференция
(28 мая - 7 июня 2010 г.)


Шестая научно-практическая конференция
(1-15 апреля 2010 г.)


Пятая научно-практическая конференция
(20-27 мая 2009 г.)


Четвертая научно-практическая конференция
(10-17 апреля 2009 г.)


Третья научно-практическая конференция
(20-27 декабря 2008 г.)


Вторая научно-практическая конференция
(1-7 ноября 2008 г.)


Первая научно-практическая конференция
(10-15 мая 2008 г.)



НАШИ ПАРТНЕРЫ:

Студия веб-дизайна www.zinet.info



Студия ландшафтного дизайна Флора-МК


Уникальное предложение!



Сайт-визитка - теперь
всего за 200 грн!

подробнее>>>



Історичний екскурс в джерела та принципи формування Європейської регіональної політики

 

Воронова О.В.

Україна, м. Одеса,

Одеський національний економічний університет

 

Аннотация. В статье рассмотрены этапы формирования региональной политики в Европейском Союзе, уделено внимание переоценке ее сущности, инструментов и целей, а также выделены уровни и основные принципы, которые легли в основу формирования современной европейской региональной политики.

 

Відправним пунктом європейської регіоналізації прийнято вважати висновок Римського договору, що проголосив створення Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС) (1957 р.) і де були визначені три напрямки діяльності майбутнього об'єднання: введення рівних умов конкуренції шляхом усунення протекціонізму і митних бар'єрів; встановлення правил і процедури конкурентної політики; посилення заходів, спрямованих на підтримку регіонів, що відстали в розвитку, і на забезпечення роботою незайнятої робочої сили.

Однак у тексті Римського договору взагалі було відсутнє згадування про регіональну політику і процес регіоналізації в цілому. У преамбулі тексту, щоправда, говорилося про такі цілі ЄЕС, як зменшення диспропорцій і подолання відсталості в розвитку окремих регіонів, і була проголошена необхідність гармонійного розвитку економічної діяльності й урівноваженого росту рівня життя, але в суто визначених рамках. Лише в постановах, що належать до аграрної політики, були зроблені окремі виключення. І тільки в двох статтях - 92 і 97 - була передбачена можливість надання тимчасової допомоги регіону у випадку подолання їм серйозних труднощів [1, с.63 ].

Головною метою ЄС Римський договір проголосив створення однакових умов конкуренції та усунення в країнах-учасницях будь-яких форм протекціонізму. Саме утворення загального ринку, за задумом авторів договору, завдяки вільному переливу факторів виробництва здатне було забезпечити рівномірний розвиток економіки в рамках усього простору Співтовариства. Тому було принципово заборонене виділення з боку влади будь-якої, включаючи регіональної, допомоги. Тільки як виняток, у рамках згаданих статей договору, дозволено було в масштабі окремої країни, у випадку надзвичайних обставин, робити допомогу регіонам, але з застереженням, що вона не зможе порушити для суб'єктів господарювання умов вільної конкуренції.

Разом з тим у відповідність із правилами Загального ринку необхідною була визнана, насамперед, допомога, призначена для розвитку регіонів, у яких був занадто низький рівень життя, або низька зайнятість. Прийняття подібних рішень викликало негайну реакцію з боку Італії, що у додатковому протоколі до Римського договору обумовила собі право на реалізацію спеціальної програми допомоги відсталим регіонам своєї країни з указівкою на те, що надання такої підтримки лежить у сфері інтересів усього Співтовариства. У цілому ж регіональна політика була віднесена винятково до компетенції окремих держав-членів ЄС.

Поява перших паростків європейської регіоналізації і, зокрема, загальноєвропейської регіональної політики дослідники даної проблеми датують початком 1960-x років. Саме тоді з ініціативи Європейської Комісії були підготовлені спеціальні доповіді, у яких містилися вказівки на необхідність спільних дій у напрямку активізації і гармонізації регіонального розвитку. 6 грудня 1961 року Європейська Комісія провела першу конференцію, присвячену регіональним проблемам. Ініціатори та учасники цього форуму намагалися переконати представників держав-членів ЄС в тому, що проведення загальноєвропейської регіональної політики не несе в собі погрози національному суверенітету. Конференція прийшла до одностайного висновку про те, що рішення проблем розвитку ряду регіонів ЄС (наприклад, італійського Півдня, французького Заходу й інших) стане неможливим шляхом проведення розрізнених регіональних політик окремих країн. Вирішено було створити три групи робітників, в обов'язок яким ставилося формулювання пропозицій для Європейської Комісії (ЄК).

Робочі групи підготували ряд корисних і добре обґрунтованих рекомендацій, що, однак, не були прийняті, тому що їх поява збіглася з виникненням глибокої кризи функціонування Загального ринку в 1965-1966 роках. Ця криза була викликана реакцією Франції на пропозицію тодішнього голови ЄК професора В. Хальштейна щодо розширення повноважень Європейського Парламенту і Європейської Комісії з частини проведення спільної економічної і соціальної політики. Завершення цієї кризи компромісом 29 січня 1966 року (фактично обмежуюча дієздатність ЄС) призвело до того, що проблеми загальноєвропейської регіоналізації були відсунуті на невизначений термін.

І тільки в 1968 році, після реорганізації керівних органів Співтовариства була створена Генеральна дирекція регіональної політики. Цей орган став головним «конструктором» європейського регіоналізму, відповідальним за розробку загальної регіональної політики і за її реалізацію.

Слід зазначити, що в цей період ЄС було стурбовано фінансуванням галузевих політик, що проводилися в масштабах усього Співтовариства. Усі ці починання були спрямовані на реструктуризацію і модернізацію галузей, що переживали занепад. Це стосувалося в першу чергу аграрного сектора, а також вуглевидобувної і металургійної промисловості. Зрозуміло, реалізація цих політик відбувалася в депресивних регіонах Співтовариства, і всі ці заходи можна розцінювати як різновид європейської регіональної політики і перші кроки єврорегіоналізації.

У цілому, однак протягом початкового періоду існування Європейського Співтовариства (1958-1975 рр.) його учасники не занадто обтяжували себе витратами на «регіонально цілеспрямовану» політику. Гострий брак коштів на регіональний розвиток спонукав місцеві і центральні влади до пошуків зовнішніх джерел фінансування.

Підсумком регіоналізації стали досить скромні, обмежені результати, що виразилися головним чином у недопущенні поглиблення розриву між найбільше і найменш розвинутими регіонами. Але цих зусиль виявилося недостатньо для запобігання поглиблення диспропорцій у внутрішньо регіональному розвитку. Очевидні ж недоліки такої політики виявилися в середині 1970 років. У результаті глибокої енергетичної і структурної кризи, якою була охоплена економіка високорозвинених індустріальних країн, держави втратили можливість забезпечувати фінансування регіональної політики. У більшості держав ЄС з'явилася настійна потреба перекласти на плечі Співтовариства значну частину витрат по децентралізації, що виразилося в проведенні адміністративних реформ у ряді європейських країн.

Усе це призвело до переоцінки змісту поняття «регіоналізація», її інструментів і цілей. Найбільш характерною зміною в підході до регіоналізації, що одержала з 1980 років найменування «нової», сучасної, став перегляд ролі держави в її проведенні. Була продекларована втрата національною державою своєї монопольної ролі. Вона стала в регіональній політиці одним з партнерів, поряд з органами територіального самоврядування, суб'єктами господарювання, громадськими організаціями і наднаціональними інституціями (наприклад, Євросоюзом) [1, с.19-20].

Відмовившись від ролі соліста (за образним висловом Р. Прудома), держава взяла на себе роль диригента, що координує і стимулює діяльність інших суб'єктів. З посиленням децентралізації керування ключову роль у процесі регіоналізації починають грати місцеві влади, що виявляють більше здатності сконцентрувати «енергію територій» на цілі саморозвитку. Вони ж здатні щонайкраще визначити місце регіону в контексті країнового і європейського розвитку. З врахуванням же внеску, що стали робити в динаміку регіонального розвитку малі і середні підприємства, останні розглядаються як природний партнер влади в проведенні регіональної політики. Усе більш серйозна увага в регіоналізації стала приділятися різним інституціям - як суспільним, так і приватним (таким як місцеві банки), венчурним фірмам, торгово-промисловим палатам, пунктам обміну інформації, агентствам і фондам розвитку, що також прилічені до суб'єктів нової регіональної політики [2-6].

Додання більш повноцінної ролі перерахованим вище суб'єктам нової регіоналізації не означає, однак, приниження в ній значення національної держави. Воно залишається як і раніше важливим у зв'язку з виконанням державою перерозподільчих функцій, з одного боку, та у зв'язку зі здатністю виявлення внутрішньорегіональних (ендогенних) факторів - з іншого. У цьому функції держави незамінні. Ніхто не здатний замінити державу у виконанні її ролі арбітра в рішенні споконвічної дилеми: чому віддати перевагу в регіональній політиці - вирівнюванню соціоекономічного рівня розвитку регіонів чи напрямку зусиль на підвищення конкурентноздатності тих регіонів, що здатні в мінімальний строк вивести країну на передові рубежі в освоєнні міжнародних ринків. Тільки держава, не упускаючи з виду швидкої й очевидної вигоди своєї країни, здатна зосередити зусилля суб'єктів регіональної політики на досягнення довгострокових цілей, знаходження яких забезпечить гармонічний розвиток територій, соціальну злагоду і благополуччя населення всієї країни. Саме це мають на увазі європейські регіоналісти, говорячи про «шляхетність держави», про її монопольне положення в здатності забезпечити «загальне благо».

Разом з тим необхідно підкреслити багаторівневий характер сучасної регіоналізації, що включає: місцевий (територіальний) рівень; субнаціональний (регіональний); національний (державний); наднаціональний (євросоюзний). Основи взаємодії і субординації між ними відбиті в принципах «нової регіональної політики», що були сформульовані в 1988 році. Саме з цього моменту регіоналізація об'єднаної Європи (включаючи її фінансову сторону), зробила поворот від випадкових, мало скоординованих, можна сказати, локальних мір і зусиль, убік цілеспрямованої комплексної діяльності, що переслідує ціль - домогтися підвищення ефективності допомоги, яка надається регіонам, і досягнення більшої згуртованості співтовариства європейських держав.

Основними принципами європейської регіоналізації були визнані наступні: субсидіарність, децентралізація, партнерство, програмування, концентрація, додатковість.

Принцип субсидіарності чи допоміжності означатиме, що відповідно до нього вищі соціально-владні структури Євросоюзу мають право і зобов'язання вирішувати лише ті проблеми, що не здатні вирішити самі нижчестоящі структури. Відповідно до третьої статті Маастрихтського договору процедура взаємодії зводиться до наступного: у сферах, що не входять в окрему юрисдикцію співтовариства, воно, відповідно до принципу субсидіарності, приступає до своєї діяльності лише в тому випадку й остільки, оскільки на рівні держав-членів неможливо в достатньому ступені досягти поставлених цілей і тому, у силу їх масштабу, ці заходи можуть бути здійснені більш ефективно на рівні співтовариства.

Це означає, що Євросоюз, його керівні органи, здійснюють по перевазі допоміжні (субсидіарні) функції. Вони приступають до дії тільки тоді, коли національні утворення (держави) чи регіони не в змозі самостійно вирішити поставлену задачу в силу її складності чи масштабності, або домогтися поставленої мети з найбільшим ефектом можна тільки за допомогою Євросоюзу. В інших випадках і національні держави, і регіони можуть і повинні діяти самостійно.

Застосування принципу субсидіарності чи допоміжності вже апріорно припускає передачу більшої частини владних повноважень ЄС периферійним структурам влади не тільки на національному, але і на регіональному і територіальному рівні. Це відноситься як до федеративних, так і до унітарних держав. Тому другим із проголошених принципів європейської регіоналізації названо принцип децентралізації.

Принцип децентралізації вимагає перерозподілу повноважень на користь регіонів з метою їхнього ефективного використання і заохочення місцевих ініціатив, оптимізації практичного рішення проблем на рівні регіонів, а також чіткого розмежування функцій і повноважень між різними рівнями керування ЄС. Саме на місцеві, регіональні структури покладається головна відповідальність за проведення регіональної політики, їм же і надається основна роль у соціально-економічному розвитку територій і їх успішної інтеграції в європейський економічний простір. З принципу децентралізації органічно випливає принцип партнерства.

Принцип партнерства означає організацію і реалізацію співробітництва між суб'єктами різних рівнів (Євросоюзом, національною державою, регіоном) на всьому протязі здійснення кожного окремого проекту. Цей принцип вимагає від всіх учасників постійного і послідовного співробітництва для досягнення поставленої мети.

Партнерство має визначальне значення і повинне відігравати головну роль у регіоналізації.

До числа головних, основних принципів євросоюзної регіоналізації відноситься також принцип програмування.

Принцип програмування означає відмовлення від колись застосованих заходів для фінансування розрізнених проектів, слабко зв'язаних один з одним. Програмування означає перехід до фінансування комплексних, інтегрованих програм регіонального розвитку. Це ключовий принцип регіоналізації, покликаний забезпечити її стабільну спрямованість і багаторічне використання засобів для досягнення заздалегідь поставленої мети. Реалізація принципу програмування вимагає попереднього аналізу, заглибленого дослідження поставлених проблем, взаємодії різних міністерств і відомств, участі підприємницьких кіл і банківського сектора.

Принцип програмування знаходить продовження у принципі концентрації. Принцип концентрації належить до споконвічних інтеграційних постулатів європейської структурної політики. Його ціль полягає в зосередженні зусиль і засобів на пріоритетах, що мають основне значення для соціально-економічної єдності всього європейського співробітництва.

Принцип додатковості є органічним продовженням принципу концентрації, свого роду уточненням і конкретизацією цього принципу. Він стосується способу фінансування пріоритетних проектів. Принцип додатковості означає, що Структурні фонди не підмінюють, а тільки збільшують витрати країни ЄС, що призначені на проведення регіональної політики.

Розглянуті вище принципи були покладені в основу сучасної євросоюзної регіоналізації. Більш того - дотримання їх у процесі регіоналізації є критерієм для оцінки готовності країн до вступу в ЄС, наявності у керівництва цих країн політичної волі створити у своїх державах передумов, адекватних особливостям сучасної єврорегіональної політики.

Разом з тим слід відзначити, що практичне застосування перерахованих принципів пов’язано перш за все з необхідністю отримання об'єктивних, що піддаються порівнянню, статистичних даних, які дають об'єктивне представлення про рівні соціально-економічного розвитку європейського простору. З цією метою держави Євросоюзу ввели в 1988 році єдину систему класифікації території. Вона проведена виходячи з інтеграційних інтересів євросоюзної регіональної політики, що мала гостру потребу в точній статистиці, яка піддається порівняльним оцінкам. Тому саме поняття «регіон» адміністрація ЄС трактує не просто як частину поверхні землі, що географічно виділяється, а як адміністративно-виділену частину даної території (наприклад, країни). Система єдиної класифікації NUTS відповідно до Євростату ґрунтується на нормативних і аналітичних критеріях; це означає, що адміністративний розподіл приймається до уваги і може сполучатися з географічними і соціально-економічними критеріями. Однак за практичних причин, що стосуються доступності даних, формат статистичних одиниць відповідає існуючим адміністративним одиницям і звичайно переглядається слідом за адміністративними реформами в кожній окремій країні.

Взагалі головним етапом в формуванні європейської регіональної політики є 1980 рік, коли відбулася перша спроба спрямувати процес регіоналізації в загальноєвропейське русло, окрім того, головну увагу було приділено ендогенним факторам регіонального розвитку з одночасним підвищенням ролі загальноєвропейських інститутів у виділенні пріоритетів регіональної політики та відбулося зростання значимості геополітичної спрямованості в проведенні регіональної політики ЄС.

 

Література:

1.   Pietrzyk I. Polityka regionalna Unii Europeiskiej i regiony w panstwach czlonkowskich. - Warszawa: Wydawnictwo Naukowe, 2001

2.   Cooke P. Innovation Networks and Regional Development // Krumbein W. Okonomische und politische Netzwerke in der Region – Beitrage aus der Internationalen Debatte. – Munster. - 1995. - S.233-248

3.   Fromhold-Eisebeth M. Das “kreative Milieu” als Motor regionalwirtschaftlicher Entwicklung // Geographische Zeitschrift. – 1995. - 83. Jg. - S.30-47

4.   Gertler M.S., Rutherford T.D. Regional Industrial Networks and the Role of Labour // Schaefer N., Sharma B. Business Networks – Prospects for Regional Development. – Berlin. - 1996. - S.41-64

5.   Granovetter M. Economic Action and Social Structure: The Problem of Embeddedness // American Journal of Sociology. – 1985. - Bd. 91. - S.481-510

6.   Pfahler W., Hoppe H. Orientierungsrahmen einer regionalen Innovationspolitik // Wirtschaftsdienst. - Nr. 8. - S.480-488



Первая научно-практическая конференция
"Инновационный потенциал украинской науки - ХХI век"
(10-15 мая 2008 г.)


(отчет)
Вторая научно-практическая конференция
"Инновационный потенциал украинской науки - ХХI век"
(1-7 ноября 2008 г.)
(отчет)
Третья научно-практическая конференция
"Инновационный потенциал украинской науки - ХХI век"
(20-27 декабря 2008 г.)
(отчет)
Четвертая научно-практическая конференция
(10-17 апреля 2009 г.)
(отчет)
Пятая научно-практическая конференция
(20-27 мая 2009 г.)
(отчет)
Шестая научно-практическая конференция
(1-15 апреля 2010 г.)
(отчет)
Седьмая научно-практическая конференция
(28 мая - 7 июня 2010 г.)
(отчет)
Восьмая научно-практическая конференция
(05-12 декабря 2010 г.)
(отчет)
Девятая научно-практическая конференция
(27-31 декабря 2010 г.)
(отчет)
Десятая научно-практическая конференция
(15-23 марта 2011 г.)
(отчет)
Одинадцатая научно-практическая конференция
(26 апреля 04 мая 2011 г.)
(отчет)
Двенадцатая научно-практическая конференция
(28 мая - 06 июня 2011 г.)
(отчет)
Тринадцатая научно-практическая конференция
(28 октября - 09 ноября 2011 г.)
(отчет)
Четырнадцатая научно-практическая конференция
(12-20 декабря 2011 г.)
(отчет)
Пятнадцатая научно-практическая конференция
(01-07 марта 2012 г.)
(отчет)
Шестнадцатая научно-практическая конференция
(09-14 апреля 2012 г.)
(отчет)
Семнадцатая научно-практическая конференция
(22-26 октября 2012 г.)
(отчет)
Восемнадцатая научно-практическая конференция
(22-26 декабря 2012 г.)
(отчет)
Девятнадцатая научно-практическая конференция
(26 февраля - 3 марта 2013 г.)
(отчет)
Двадцатая научно-практическая конференция
(20-28 апреля 2013 г.)
(отчет)
Двадцать первая научно-практическая конференция
(13-18 мая 2013 г.)
(отчет)
Первая международная научно-практическая конференция
"Перспективные направления отечественной науки - ХХI век"
(13-18 мая 2013 г.)
(отчет)
Двадцать вторая научно-практическая конференция
(4-9 ноября 2013 г.)
(отчет)
Двадцать третья научно-практическая конференция
(10-15 декабря 2013 г.)
(отчет)
Двадцать четвертая научно-практическая конференция
(20-25 января 2014 г.)
(отчет)
Двадцать пятая юбилейная научно-практическая конференция
(3-7 марта 2014 г.)
(отчет)
Двадцать шестая научно-практическая конференция
(7-11 апреля 2014 г.)
(отчет)
Двадцать седьмая научно-практическая конференция
(20-25 мая 2014 г.)
(отчет)
Двадцать восьмая научно-практическая конференция
(08-13 октября 2014 г.)
(отчет)
Двадцать девятая научно-практическая конференция"
(19-25 ноября 2014 г.)
(отчет)
Тридцатая научно-практическая конференция
(19-25 января 2015 г.)
(отчет)
Тридцать первая научно-практическая конференция
(25 февраля - 1 марта 2015 г.)
(отчет)
Тридцать вторая научно-практическая конференция
(2 - 7 апреля 2015 г.)
(отчет)
Тридцать третья научно-практическая конференция
(20 - 27 мая 2015 г.)
(отчет)
Тридцать четвертая научно-практическая конференция
(13 - 17 октября 2015 г.)
(отчет)
Тридцать пятая научно-практическая конференция
(24 - 27 ноября 2015 г.)
(отчет)
Тридцать шестая научно-практическая конференция
(29 декабря 2015 - 5 января 2016 г.)
(отчет)
Тридцать седьмая научно-практическая конференция
(19 - 22 апреля 2016 г.)
(отчет)
Тридцать восьмая научно-практическая конференция
(23 - 25 мая 2016 г.)
(отчет)

На главную | Объявления | Отчеты предыдущих конференций | История Украины | Контакты

Copyright © Zinet.info. Разработка и поддержка сайта - Студия веб-дизайна Zinet.info